Поезія

FacebookTwitterGoogle+Share

Вибране

Молитися за тебе -
Це так важко,
Бо хочеться схопити небо
І прихилити його до землі
Разом із сонцем та місяцем,
Щоб осліпити ворога.
Бо хочеш схопитися за землю
І підняти її до небес,
Щоб затулити нею
Твоє рідне чоло, плечі і груди.
Затулити від того,
Від чого не рятує бетон і броня.

Молитися за тебе,
Не питаючи «де»,
Не питаючи «коли»,
Не питаючи «чи живий»,
Взагалі нічого не питаючи.
Не намагаючись продертися крізь ніч
Туди, на схід,
Незрячим від сліз поглядом.
Просто молитися.

Молитися за тебе -
Це так важко,
Бо хочеться зробити слово
Смертоносним і життєдайним,
Бо хочеться поставити гори
Впоперек шляхів
І розлити моря вогню
На голови тих, які сміють
Посягнути на тебе, на нас з тобою,
На всіх нас під цим синім небом.

А насправді тільки й можеш,
Що чутися маковим зерням
У вселенській макітрі,
Знати, Чиє Слово
Несе життя і володіє смертю,
І тому лише видихати,
Всоте і втисячне у темну ніч за вікном:
«Хай буде воля Твоя»,
А ще «впаде тисяча з боку від тебе,
І десять тисяч праворуч від тебе,
До тебе ж не наблизиться»!

Тільки й можеш,
Поки ти десь там,
З Богом у серці, зі зброєю у руках,
З побратимами плече до плеча,
Молитися за тебе, солдат,
Не перестаючи,
Молитися!

Думки після бою
Навіть не думав ставати героєм
Трохи живішим за Цоя,
З роти лишилось із другом нас двоє
Після останнього бою.
Котиться світ оповитий імлою
Котиться сторч головою,
Мусимо битися ми із ордою
В цій наймерзеннішій з воєн.

Небо над нами гуркоче грозою
І поливає бідою,
«Смерчі» і «Гради» – віднині це зброя,
«Бук» – то не пара з вербою.
Боже, як хочеться миру з собою
Я вже наївся війною,
Дай мені сили із долею злою
Вистояти у двобої.

Зовсім не хочу зробити вдовою
І залишити самою
Ту, що затьмарила б легко красою
Давню гомерову Трою.
Біль проливаю скупою сльозою,
Мрію – босоніж росою
Ще пробіжуся додому з тобою
Гарною і молодою.

Вернись…

Гаряче серце
Остудить вітер,
Приносять квіти
Холодний щем.
Допий до денця
Це зілля з літер,
Із оксамиту
І хризантем.

Тебе я віршем
Торкну й полишу.
Душа не плаче,
Не чує ран.
Любов’ю дише
У небі тиша,
Сніги неначе
Віків туман.

Візьму я слово,
Скажу у небо.
Озвись-но, де ти?
Німіє вись.
Літає знову
Душа-комета
Мій білий лебідь,
Вернись!
Вернись…

Спалені світлини

Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою відлунює рифами Річі
Дим над багаттям окурює попіл світлин
Лета і Стікс омивають своє межиріччя

Вітер колише закустряні хащі лісів
Вітер не знає, що жовтий – це знак небезпеки
Вітер не знає – у жовтні навіє віршів
Їх замітатиме сторож нічної аптеки

Рейки трамвайні – улюблений зошит без нот
Рейки вокзалу – нічного життя партитура
Рейки нашіптують вервицю слів у блокнот
Чай у вагоні – від болю у серці мікстура

Шепіт асфальту колесам: «Жени – не жени,
Шепіт миттєвостей швидкістю ти не заглушиш»
Шепіт самотності серцю: «Старий, заціни,
Ти вже нікому, нічого й ніколи не мусиш»

Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою ширяє незгаданим віршем
Дим – це усе, що лишається після світлин
Спалених на узбіччі.

***

Бракує сліз оплакати усіх.
Спасибі небу, посилає зливи.
Стрічки новин – якийсь пекельний сміх.
Спаси нас, Господи, від нього і помилуй.

Бракує слів, які про головне.
Спасибі небу, промовляє громом.
Хай милість нас Твоя не омине,
Бо ж прагнемо Едему, не Содому.

Якби ж то знати, що не задарма,
Ці божевільні втрати, Боже милий.
Немає сну, і спокою нема.
Крізь ніч лунає: Господи, помилуй.

***

Давай з тобою будемо відверті.
Любов – це життя.
Але знай:
Шлях любові – завжди шлях смерті.

Якщо хочеш любові і волі,
(прекрасний вибір),
Але пам’ятай:
Шлях до них завжди сповнений болю.

Можна, звісно, лишитися в зоні комфорту
І не ризикувати жити й любити.
Але вважай:
Це шлях в майстри жирового спорту.

А як же рожеві казки про прекрасну любов?
Спитай у Христа, чи у самураїв…
Але потім вставай!
Вставай, щоб любити… І помирати знов…

***

“В мирах любви, неверные кометы,
Закрыт нам путь проверенных орбит…”

М.Волошин
Твоє тяжіння більше ніж земне,
Бо ти для мене більше, ніж планета.
Ти – сонце. Я ж мов злякана комета,
Яка вогню твого не омине,

Та мчить назад, у космос, бо у нас,
Комет непевних є свої орбіти.
На них коханню неможливо жити,
(І біль від цього не лікує час).

Вертаюся у темряву, в якій
Так звично бути із самим собою,
Без ризику згоріти у любові,
Шаленій, смертній, пристрасній, такій,

Чиє тяжіння більше, ніж земне,
Яка для мене більша, ніж планета…
А ти… Де б не була, я серцем знаю, де ти…
Нехай тебе любов не омине.

***

Ми живемо між смертю і смертю
На вузесенькій смужці життя.
Із прихованим комлексом жертви
Ми крокуємо в царство мертвих
Із цикутою для пиття.

Ми живемо між болем і болем,
На знеболення йде півжиття.
Наче мандри на мінному полі
Дослухання до Божої волі
По дорозі до каяття.

Ми живемо між ніччю і ніччю
І благаю я, Господи, Тя.
Не зроби шлях у темряву – звичним.
Імена у відмінку кличнім
Хай покличуть нас до життя.

***

Я п’ю любов немов терпке вино,
Визбирую пилком з ранкових квітів,
Вичитую з твоїх постів і твітів
Сценарієм незнятого кіно.

Я бавлюся любов’ю як дитя,
Що об вогонь не обпікало руки,
Не плакало від горя і розлуки
І не пізнало болю від життя.

Свічуся від любові, наче мідь
Розплавлена, аби постати дзвоном
І бачиться мені, що квітне льоном
В твоїх очах небес і снів блакить.

Різдвяні відлуння

Перехрестя буття з житієм:
Ніч надворі, та тепло у домі.
В неосяжного світу огромі
Ти обрав для Різдва Віфлеєм.

В переході з буття в житіє
Перехід від обличчя до лику
І назад: від «Осанни» до крику,
Щоб одплакать Рахілі своє.

Бог Предвічний над сонмом суєт
Хай не буде пом’янутий всує.
У Святвечір я серцем відчую
Як зустрілись буття з житієм.

Ти пахнеш яблуком

Ти пахнеш яблуком. Яблуком і корицею.
В серці бриниш нерозгаданою таємницею.
Янголи з неба на нас нетутешніми птицями
Дивляться й далі летять із дитячими лицями.

Звідки ти, щастя? Неначе Всевишній десницею
Взяв і віддав (ти сказала тоді: «це я!»)
Нині ж очей Своїх всевидючими зіницями
Дивиться з неба, і, то благословить громовицями,
Тихо рахуючи дні з безконечників сплетеною вервúцею,
То заскрипить вітряком чи старою криницею.

В лісі галявини вкрилися густо суницями,
Хмарами небо рясніє всуціль білолицими,
Серце дзвенить у любові гартованою крицею…
А ти пахнеш яблуком. Яблуком і трохи корицею.

Священникам на Майдані

вибір тільки один
б’ють у ліву чи в праву
якщо з Богом ідеш
все одно – на Хрест

за дітей чи за себе
за зрадливу державу
обдеруть, перепишуть
мов старий палімпсест

хоч сто раз повтори
та хіба хто почує
між тортур глухота
найстрашніша з усіх

не пом’янемо ми
Твого імені всує
тільки не поклади
нас калиною в сніг

Листопадовий лист

Мій листопад непримітним Леоном-кіллером
Ходить незримо, стріляє опалим листям.
Круки на вітті, цинічної осені філери
Скніють над тими, кому через Лету плисти.

Вересень – літо, про жовтень томи написано,
Тільки november, немов католицький frater
Мовить вервúцю, а поміж гілками лисими
Вітер протягує сонні від мряки vibrato.

Так не зогледишся й осінь при скроні свиснула,
Камінь давидів і той не літав так швидко.
Щось невесела моя з листопаду епістола.
Місяць такий – не для широкого вжитку.

Вечірня молитва (тріолі)

Чи тямлю я, про що Тебе молю?
Чи відаю, за чим сльозу проллю?
Яке зерно я кину у ріллю?

Вечірню, як волхви, чекав зорю.
Не знав, що всіх вона веде на прю.
І ось я вже від каяття горю.

Я так давно в марнотах заблукав.
А так хотів прожити не лукав-
Лячи, себе геєнною лякав…

Небесний жнець за мить зійде на пруг.
Тривожна тиша. Все мовчить навкруг.
Прийми мене як Батько і як Друг.

В піснях своїх Тебе благословлю.
Засій мене, немов Свою ріллю!..
Чи тямлю я, про що Тебе молю?

Безсонння Великого Посту

Твердь під ногами чорніє
Хмарами темних віків,
Книга життя рясніє
Рукописанням гріхів.
Господи, голови зміїв
Ти у воді сокрушив,
Душу, що ледь животіє
Не залиши…

Янголе мій, сутеніє,
Лину я царствами снів.
Чую про Діву Марію
Тихий небесний спів,
Треба в світильник олії
Взяти у мудрих дів.
Світ без любові й надії
Геть знавіснів…

Сонце нікого не гріє,
Сонцю не чути вже слів,
Що промовляє Месія
Стоячи серед олив.
Вітер потопу завиє
В небі шаленством злив.
Боже, ковчег до мрії
Ще не відплив?
2/04/2013

Вірш, якого могло не бути, якби…

До мене звернулася дівчина з проханням написати пісню на її текст.
Замість чемно виконати прохання – я написав інший текст, який є дзеркальним відображенням її поезії, але з чоловічої точки зору. Не знаю, чи напишу я пісню, але, щоб спокутувати провину за невиконане прохання, їй, Зимовій Квітці, я присвячую ці рядки.

Я хочу сказати, про те, що не можна,
Не вмію, несила, і просто не слід.
Ніякі романи, поезія жодна
Не вмістять того, що залишило слід
У серці моєму. Хіба, заспіваю…
Та марно – ні нот, ні мелодій, ні слів,
Художники, пензлем шукаючи раю,
Для мене ще теж не знайшли кольорів.

Чи зможеш, кохана, вмістити у серці
Все те, що, здається, в життя не вкладеш?
Любов, яку маєш пізнати до денця,
Любов, яка прагне не бачити меж.

Дощі промовляють до тебе моїми
Сльозами нестримно. Чи чуєш ти їх?
Чи може веселка струмками гірськими
Небесний кришталь тобі вкласти до ніг?
Глибини морів, наче милі обійми –
Потонеш у щасті, не чуючи дна.
Аби лиш любові не втратити. Війни?
Пожежі? З тобою – і смерть не страшна!

Чи зможеш, кохана, вмістити у серці
Все те, що, здається, в життя не вкладеш?
Любов, яку маєш пізнати до денця,
Любов, яка прагне не бачити меж.
1/04/2013

Імпровізація

Коханка моя – струнка,
п”янка, мелодійна й дзвінка.
Часом, буває така,
Що пальцями кров стіка.

Тверда, бо сталева вона.
Буває від неї луна.
І в тому моя є вина,
Бо коханка моя – струна.

Німий метроном

З метрономів для серця, найкращий – то стукіт коліс,
Ну а те, що на стрілках збоїть, то на те вони й стрілки.
Як легеням непросто з пустелі – у мішаний ліс,
Так і серцю непросто оговтатись після помилки –

Розігнатись, почути – струною дзвенить магістраль
І летіти вздовж неї, лякаючись тахікардії,
Як узяті разом Трамонтана, Памперо й Містраль,
Незборимо, нестримно, наосліп, до неба, до мрії!

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
На якої ж холєри придумали рейки безшовні?
Вже й в святая-святих – в поїзди запихає свій ніс
Всюдисущий гламур, все псує і зсередини й ззовні.

Все однаково тепле, зручне, й не чуже й не своє,
Все гладеньке стає, все блискуче, рожеве і … мертве,
Доведеться вже скоро шукати, де ж, Господи, є
Хоч один хтось, кому не в бутік, чи у банк, а до церкви.

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
Записати б цей звук, бо, їй-право, вже скоро забудем,
Разом з вод чистотою й святою солоністю сліз
Як зовуться оті, за подобою й образом створені… Люди!

більше поезії тут

FacebookTwitterGoogle+Share