Радіо

FacebookTwitterGoogle+Share

На радіо я опікуюся трьома проектами: каналом “Промінь”, програмою “Український вимір” та циклом “Історія Християнської Церкви”.
Актуальні анонси, посилання на аудіоархів програми “Український вимір” шукайте на офіційній сторінці програми на Фейсбук: https://www.facebook.com/UkraineV?ref=aymt_homepage_panel

“Український вимір” з Галиною Католик

Щиро вітаю всіх, хто слухає«Український вимір» о цій порі. Сьогодні одна з тих програм, які пишуться не встудіях українського радіо, через те, коли я будусьогодні називати гостю програми,слово «гостя»буде дуже умовним, тому що насправді в гостях вся програма «Український вимір» разом з її ведучим Романом Колядою.
Сьогодні ми у Львові, сьогодні ми у гостинних стінах Українського Католицького Університету, і сьогодні ми говоримо про психологію, про дитячу психологію і однією з генеральних тем сьогоднішньої розмови буде таке поняття як дитяча травма і що з цим робити.
Ми живемо в умовах війни, яка точиться на обмеженій території України. На дуже невеликій з одного боку території, а з іншого боку те, що відбувається там, пронизує життя ну якщо не всіх, то дуже багатьох людей в той чи інший спосіб.Так само воно стосується життя дітей.
Те, що з дітьми щось відбуватиметься нове, я вперше зрозумів, коли почув, що діти граються в «беркутівців» і в «майданівців» під час подій на Майдані. Я зрозумів, що ми матимемо цілий букет нових запитань, на які ми муситимемо відповідати в спілкуванні з дітьми, нових, вочевидь, травм, тому що десь є діти тих «майданівців», а десь і діти тих«беркутівців», і це іще одна причина для можливих потенційних конфліктіву суспільстві, одне слово, коли починаєш про це думати і говорити, то аж губишся з яким букетом питань, проблем доводиться мати справу.
Для того, щоб обговорити бодай якусь частку цих проблем і цих питанья сьогодні і завітав до Українського Католицького Університету.Сьогодні ми спілкуємось з завідувачкою кафедри Психології цього Університету, доцентом, кандидатом психологічних наук, головою Українського Інституту дитячоїта юнацької психотерапії та психологічного консультування, пані Галиною Католик.
Я щиро вітаю Вас!
Г. К.: Добрий день. Вітаю Вас.
Р. К.:Хочеться за інерцією сказати: «Щиро вітаю вас у студії». Сьогодні Ваш кабінет виглядає як студія Українського радіо.
Отже, пані Галино,якщо почати трошки з загальнішої картини і потім підходити вже до проблематики сьогоднішнього дня,то читаючи літературу,та навіть художню,яка має елементи автобіографічності,особливо там,де письменники торкаються свого дитинства, читаючи історичну літературу,згадуючи своє, власне кажучи, дитинство,я підхожу до такого невтішного висновку, що дітей безпсихологічних травм дитинства взагалі не існує. Чи так це?
Г. К.: Знаєте, якщо спитати менето, напевне, я скажу: так, не існує. Статистика говорить трошки інакше– щодо 16 ти років у світовій практиці ми маємо приблизно 50% дітей, які хоч раз в житті пережили шокову травму. Тому що зараз в літературі дуже багато є стосунків з травмою, з психологічною травмою. Є дуже багато трактувань, є дуже багато сторінок, аспектів, я маю на це дещо свій погляд, погляд практика, не тільки теоретика, тому що свого часу працювала на «Скнилівській трагедії», і дуже багато дітей було у нас в терапії, і дуже багато років і є до сьогоднішнього дня. Вони вже дорослі, вже багато хто з них поодружувався, але вони час від часу телефонують, особливо коли в них є якась біда, вони завжди згадують, що у них була колись така «ерзацна мама» (тому що діти завжди якісь такі частинки позитивні досвіду на нас переносять), яка створила якусь зону безпеки для них свого часу. І вони все одно до тої зони безпеки в своєму житті, навіть дорослому, хочуть доторкнутися. Це так, напевне, як ми, коли буваємо дорослими і коли нам є сумно, хочемо повернутися додому, туди, де нам було тепло, солодко, затишно. І це є наші ресурси. І я для себе відкрила такий аспект, що ми залишаємося ресурсами для тих дітей, яких ми свого часу взяли в наші психотерапевтичні обійми, і ми для них теж є великим ресурсом потім у житті. І це така ноша дитячих психотерапевтів. У дорослих це відбувається трошки по-іншому, тому що я маю і дітей, і дорослих в терапії. Але в дитячій практиці воно є так.
Р. К.:Це нюанси психотерапевтичної роботи, можливо ми їх торкнемося, тому що це таке зрощування, на межі симбіозу. Воно ж таке, трохи важке, особливо якщо цих дітей з часом стає більше, але про це дійсно трохи згодом. Ви кажете про 50% людей, які пережили шокуючу травму. Добре…
Г. К.: До 16 років, так, така статистика світова…
Р. К.: Тоді давайте спробуємо з’ясувати, щоб і ми,і слухачі добре розуміли, про що саме ми говоримо: що таке шокуючатравма?
Г. К.: Шокова травма взагалі класично трактується простою мовою як «зустріч зі смертю». Тобто є ситуація, в якій людина переживає страх смерті. Це є шокова травма. Першу шокову травму ми переживаємо під час народження. Всі. Але нам на це Бог дав ресурси, і ми в певний спосіб в нормі можемо впоратись з тими переживаннями так само, як у житті багато людей дають собі раду з тими шоковими травмами, які вони отримали в житті. Це неправда, що 100% людей мають потім певні проблеми особистісного контексту і проблеми адаптації. Досить багато людей собі дає з тим раду, просто треба дати час.
Р. К.: Скільки?
Г. К.: Для кожного, напевне, це своє, тому що кожен живе в зоні своїх ресурсів і в своїй швидкості, в своєму темпі. Правда. Класично, в народі прийнято, що втрати переживаються до року, якщо вони є дуже близькі. І народ це завжди дуже добре знав. Є дев’ять днів, є сорок днів, є рік. І чим ближче людина, тим важче втрата переживається, тому що завжди є конфлікт між тим, що її нема, і спогадом, якою вона була. І саме оцей конфлікт призводить до дуже великого глибокого горя. Це якщо ми говоримо про втрати, які в нас відбулися. Але втрати природні, а якщо це є наша зустріч зі смертю, або коли ми спостерігаємо, коли щось трапляється з нашими близькими людьми, у нас на очах, ми переживаємо так звану зустріч з першою травмою народження – миніби опускаємось до тієї першої травми народження. Всі травматичні ситуації, які і в нас були, вони всі пробиваються по вертикалі. І це забирає дуже багато сил, ресурсу, і далеко не всі дають собі раду з тими переживаннями, такими глибокими, тим більше ми не можемо зразу говорити, що було в людини у попередньому досвіді. А ще дуже важливо, що було в досвіді попередніх поколінь. Бо кажуть так: дитина– цеє сума наших батьків і сума наших дідів, з одного і з другого боку. І дитина є носієм, власне, тих всіх переживань. Тому ми можемо говорити про ментальні особливості травми, які в нас є. Тому що… принаймні тут, в Галичині, кожне покоління переживає війну. Так є.
Р. К.: От з приводу цього переживання війни. Нині достатньо часто, особливо серед людей, які в той чи інший спосіб, з тих чи інших причин не схвалюють того, що відбувається, як з українського такі з російського боку. Вони кажуть: «Ну як же ж так?», тут згадується: «Коні не винні», – причому ж тут діти,як же ж це вони так от в цьому? Діти народжуються під обстрілами. Спадає на думку що…війни були завжди.
Г. К.: Завжди.
Р. К.: Але чи є це для нас виправданням і приводом взагалі на це якось не зважати?
Г. К.: Напевне, я хочу почати з таких речей, як фізика, напевне, з загальних законів фізики. Те, що відбувається на планеті Земля – війни були завжди. Умовно кажучи, сварки, якщо говорити побутовою мовою, між народами були завжди. За що? За межу. За владу. Влада – цеє простір, це є вплив. І за межу завжди були сварки. За межу були сварки в сім’ях, за межу є сварки в дітей, за межу б’ються хлопці в школі, за межу б’ються сусіди (хто має більший вплив в тому просторі цілого дому). І очевидно, що між державами завжди були конфлікти, це є особливість життя всього живого на планеті. Бо ж є два інстинкти: інстинкт життя і інстинкт смерті. І так вони між собою чергуються і час від часу такі ситуації виникають скрізь. Де вони виникнуть завтра? Ніхто не знає. Так за моє життя можу спостерігати, що нема на планеті часу, де би був абсолютний спокій, завжди є десь конфлікт. Нажаль він є зараз у нас.
Р. К.: То що робити з дітьми тепер?
Г. К.: Жити
Р. К.: Тут я конкретизую оце запитання одразу в кілька площин. Наприклад,от та сама класична гра ужев «майданівців» і «беркутівців».
Г. К.: Чудово!
Р. К.: Гра, яка виникає стихійно. Я читав в соціальних мережах відгуки, бо я постійно моніторю настроїв своїй «френд-стрічці». І хтось каже: «Кошмар!! Як це так? Діти настільки перейнялися політикою!! Настільки, що вони граються в тих і в тих. І цей конфлікт проектується на дитяче середовище!» Чи така це проблема?
Г. К.: Це не проблема, це слава Богу.
Р. К.: Аж так?!
Г. К.: Так! Тому що дуже гарно сказано: «один із способів відпрацювання переживань – дорослі пишуть, а діти бавляться». Дорослі виписують горе. І ми маємо дійсно велику світову літературу, де талановиті люди дуже талановито виписували власне горе і власні переживання. Це дає можливість іншим опосередковано переживати різні досвіди. І на тому вчитись – можливо, вдасться комусь ці досвіди не пройти, а пройти опосередковано через переживання когось іншого. Це дуже така помічна штука, тільки дуже важливо читати те, що «йде», а не те що «не йде». Тому що, то, що «йде», це твоє, а те, що «не йде» треба відкласти. Воно не на часі, а може взагалі «не твоє».
Р. К.: Зараз нашорошили вуха всі вчителі літератури, які сказали: «А як же програма?»
Г. К.: Це окрема тема. На початку 90-х років, коли утворилась наша держава Україна, з такими дуже хорошим старим поколінням вчителів, дійсно відданих вчителів, ми сіли, і вони до мене звернулися: «Ми створюємо нову програму.Давайте проаналізуємо, що ми дітям даємо?» Я кажу:«Знаєте, для того, щоб зрозуміти, що ми хочемо дати, то давайте проаналізуємо, що давала радянська влада.»
Р. К.: О, це прекрасне запитання!
Г. К.: І ми сіли, і в них волосся дибки стало, тому що всі твори, які вивчалися в радянські часи у шкільній програмі українськоїта російської літератури, закінчувалися або самогубством головного героя, або вбивством коханого і вбивством себе. Одним словом – таким тотальним суїцидом! Я завжди кажу, що багато поколінь, які виросли на такій літературі, не могли врешті-решт ту державу не зруйнувати. Так? Тому що так і сталося: держава по суті зробила суїцид.
Р. К.: Навіть більше того, я скажу, що після шкільного курсу літератури, складається враження, що інакшої літератури не існує взагалі. І створюється відраза до мистецтва,до високої літератури як такої.
Г. К.: Так. Погоджуюсь, тому що хтось її вибирає відповідно до свої переживань, і своїх дефіцитів.
Р.К.: Повертаючись оцих от дитячих ігор, в які вони грають. Чи існує ризик, що гра… ну будь-яка дитина може «загратися»?
Г. К.: Так.
Р. К.: От кажуть, що коли вона малює, треба вчасно забрати в дитини малюнок…
Г. К.: Чому?
Р. К.: Нущоб не попсувала, якщо хочеться отримати там шедевр. Чи треба зупиняти цю гру на якійсь стадії, коли ти бачиш, що вона ризикує перерости в справжній конфлікт?
Г. К.: Давайте ми будемо відрізняти гру. Гра – це є… діти знають. Це є магічна реальність. Їхня. Вони дуже добре відділяють гру від реального життя. Вони кажуть «понорошкі». Ну тобто не по-справжньому. «Понорошкі». І діти цю межу дуже добре знають. Коли вони бавляться, вони точно одне одного забивати не будуть. Ну… Спеціально – ні. Якщо вони б’ються, то це вони б’ються не «понорошкі», а вживу і не в грі. Це абсолютно правдиві емоції. Дуже важливо, щоб діти емоції відігравали в грі. Тоді не треба буде битися. Якщо дитям забрати гру, агресія кудись повинна вийти – переживанняповинні вийти. Тоді вони йдуть не опосередковано, виходять, так, а вони виходять в реальне життя, в реальність. Ми тоді говоримо: «діти більш агресивні». Але я хочу сказати – діти менше бавляться. Якщо порівняти наше покоління, коли ми з ранку вибігали, ніхто нас не пильнував, і ми були в дитячому середовищі, ми придумували море ігор. Ми бавилися в ті самі козаки-розбійники. Ми відпрацьовувалися, ввечері прибігали до хати щасливі, замурзані, голодні…
Р. К.: І стомлені…
Г. К.: І стомлені. І точно нікому в голову не приходило питатися, в що ми бавилися? Тому що батьки абсолютно довіряли дітям в їхньому дитячому здоровому просторі. Дитина знає, де є здоров’я. Ну так якось природою, Богом створено, що Бог дав життя. І Він дуже гарно зробив різні такі моменти, які допомагають те життя продовжувати. Мало того, зцілюватися. Ми зараз дужехочемо контролювати дітей і ми думаємо, що ми є такими тотальними провідниками світла. Ми забуваємо, що діти мають свій, дитячий, здоровий світ. Він великою мірою є більш здоровим, ніж наш, дорослий. Бо ми не боги. Ми маємо свої дефіцити.
Р. К.: Це якраз одна із тем, яких я хотів торкнутися, але щодо дитячого світу. Є така поширена думка, і я, щиро кажучи, є прихильником цієї думки, що сучасний масовий продукт, мультиплікаційнийзокрема, вносить в дитячу реальність дуже багато спотворень. Наприклад, втрачається межа болю: він вибухнув – тут зараз він знову побіг здоровий. Це теж перебільшення, що діти з того втрачають межу життя і смерті, межу болю, межу особистої території, межу безпеки?..
Г. К.: Ой, Ви знаєте, на ту тему стільки є теорій, версій… І кожна з них має якесь раціональне зерно і точно якесь спотворення… Знову ж таки на кого потрапить, на який момент потрапить і що потрапить. Точно – викривлень багато, агресії багато, але згадаємо знову ж таки казки. Казки всіх народів світу – вони є дуже жорстокі. Чомусь. Вони вчать виживати. Вони вчать, що є смерть – є мертва вода і є жива вода. Є стосунки між братами, які вбивають більш успішного брата. Є стосунки боротьби за жінку. Є стосунки боротьби з тотальним змієм. І це читають дітям на сон грядущий, це розказують, і розказували, і розказувати будуть, тому що це архетипічна основа нашої ідентичності.
Р. К.: Я тут раптом згадав своїх покійних діда з бабусею – тамбув типовий педагогічний конфлікт. Дід казав: «Ти знаєш, такий був Мауглі, в нього була пантера, Багіра». І з іншої кімнати лунало: «Не лякай дитину!» А дід каже: «Чого я його лякаю, я йому казку розказую» Зрештою.. От справді хороша ілюстрація до цієї Вашої тези. Я нагадаю вам, шанівні слухачі, – я захопився розмовою, – що сьогодні ми говоримо про дитячу психологію, про дитячу травму і чіпляємо по дорозі силу-силенну інших речей із завідувачем кафедри Психології Українського Католицького Університету, доцентом, кандидатом психологічних наук, головою Українського Інституту дитячої та юнацької психотерапії та психологічного консультування пані Галиною Католик.
І продовжуючи нашу розмову: можливо ми дійсно надто переймаємося і недооцінюємо дитячої здатності до самовідновлення, до самотерапії?
Г. К.: Це моя неправильна думка, але я думаю, що так.
Р. К.: А чому неправильна?
Г. К.: Ну тому що, напевно, в кожній думці є своя відносність і своя суб’єктивність, правда?Тому я не претендую на істину, але дитяча гра – вона зцілює. Це завжди треба розуміти. Це така пігулка на самозцілення. Під час минулої війни, якої тут було багато, діти теж бавилися в війну. Вони мусіли це відпрацювати. Там, у грі, ми ніби викидаємо ті переживання з себе. Ми опосередковано це скидаємо… Земля прийме все… Вибігаємося, витупаємося, викричимось – простір теж прийме все… І ми компенсуємося. От як ви кажете – прибігали змучені, щасливі, стомлені, відігралися в козаки-розбійники, жмурки, доганяли… і різні ігри, ми їх і моделювали, і самі сценарії писали, і що тільки не було, що ми тільки не вигадували… і ніхто не втручався з дорослих в той дитячий простір – нам довіряли. Якось зараз немає довіри до дітей. Ну тобто ми стали дуже розумними, а десь ми втратили міру мудрості.
Р. К.: Дуже істотна теза. З іншого боку, я от дозволю собі таку паралель. Екологи твердять, що у будь якого озера, річки – водойми, є ресурс на самовідновлення і самоочищення. Але, якщо перевищена межа того ресурсу, настає біда. Настає екологічна катастрофа, з’являються оголошення «Не купатися!» і так далі і тому подібне. Що сьогодні має зробити суспільство, щоб межа екологічної катастрофи для сьогоднішніх дітей не була перейдена? Чи має воно докладати якихось спеціальних зусиль? Суспільство в цілому, сім’я, кожен окремий батько, мати?
Г. К.: Теорій багато, практичних навиків, певно, є менше для роботи з такою травмою. Я свого часу їздила, коли в нас були «скнилівські» діти, я так дозволю собі сказати, їздила на семінари в Європу – в Німеччину, в Австрію, до тих фахівців, які мали великий досвід роботи в різних країнах світу і теж набралася досвіду, бо я теж не знала, як працювати – дітей було дуже багато насправді. Але я хочу сказати: дуже важливо вести просвітницьку роботу. Тобто на загал. Щоби в хаті батьки, якщо помічають певні якісь поведінкові зміни в дітей, – вцей момент били на сполох. Знали, що є фахівці, які можуть допомогти. Якщо дитина є абсолютно адекватна, вона добре спить, вона є адаптована, вона нормально вчиться і успішність не падає, вона не сидить в кут не дивиться, вона прекрасно комунікує, спілкується – дайте простір.
Р. К.: От Ви зараз перерахували фактично симптоми, на які варто звертати увагу, коли споглядаєш дитину.
Г. К.: Так. І дуже важливо, щоб батьки були поряд. Знаєте який є в мене досвід? Не тільки в мене, але й в моїх колег у Львові? В нас залишилися в терапії… Ну тобто в нас були клієнти з гострою травмою, після Скнилова, а потім до нас почали приходити діти з посттравматичним стресовим розладом. В терапії на багато років залишились діти, які не мали ресурсних сімей.
Р. К.: Оце потребує пояснень – що таке ресурсна сім’я.
Г. К.: Не ресурсна сім’я – де немає батьків або когось з батьків, наприклад, або сім’я неповна і один з батьків не може впоратися з переживаннями дітей. Тому що діти – їм властиво говорити, повторювати, їм властиво переживати. І дуже важливо, щоб хтось підійшов, обняв і сказав: «Все буде добре!» Щоби дорослі мали ресурс стосовно дитячих переживань. І тоді дитина має той ресурс на компенсацію своїх переживань. Там де є поле, простір, оточення дефіцитне, тобто наприклад, де діти не живуть разом з батьками, а живуть з бабусею, дідусем. Де діти емігрантів, що живуть з тіткою, ще з кимсь. Де батьки є в дуже гострих конфронтаційних стосунках між собою і їм не до дитини. Де є амбівалентні стосунки з дитиною через певні причини їхніх особистих переживань, або там де були сім’ї, де батьки самі були в посттравматичному стані, тому що вони там були і їм потрібна була допомога, – от з тих сімей у нас діти лишилися на багато років. З благополучних сімей, які мали ресурс, – у нас практично нікого не залишилось. Тобто вони дали собі раду самі, за якийсь час вони це пережили, відпрацювали, відбавилися, якщо їм потрібно було відбавитися…. В такий спосіб – діти не можуть ще говорити, вони не вміють передати гаму своїх переживань, вони не письменники ще, які можуть написати, вони ще писати далеко не завжди вміють, але бавитися діти вміють всі. І їм це треба дати – простір на їхню мову. І не боятися насправді. Я хочу сказати, дивіться: наші батьки минулу війну відпрацювали аж на нас, тому що ми в школі мали ще ігри «Зірниця». Насправді нам вони якось були не дуже потрібні…
Р. К.: Нам, принаймні, тоді так здавалось…
Г. К.: Так. Нас вивозили до лісу, я пам’ятаю, ділили на команди, ми мали свої штаби, ми розробляли стратегію і тактику… Я зараз розумію тільки, що свої переживання вони ще переживали через нас, але таким чином компенсувалися. Вже ми на своїх дітях, – це вже рахуйте перше, друге – на третьому поколінні якось це заспокоїлось.
Р. К.: Ну тепер маємо нове джерело, яке треба буде компенсувати…
Г. К.: Ну як… ну як хто собі дасть з тим раду.
Р. К.: Далі пропоную поговорити про ланцюгові реакції. Ви сказали, що коли є сповнена ресурсами родина, дитяча травма відпрацьовується легко. Якщо є неповна з часів Другої Світової, або й раніше, родина, з батьками теж не все гаразд, діти сьогодні чи онуки втрапили в ситуацію з травмою, пов’язаною, наприклад, з війною на Сході, як розірвати цю ланцюгову реакцію? Тут очевидно потрібне вже втручання фахівців. Чи досить їх у нас сьогодні?
Г. К.: Я думаю, що фахівців, напевно, хороших досить не буває ніколи.
Р. К.: Ну теж факт.
Г. К.: Це такий загальний закон розподілу. Перше. Друге. Вчитися треба постійно, тому що тільки ми перестаємо вчитися – нувсе, ми тоді губимо кваліфікацію, це безумовно. Це знаєте, я колись вчилась грати на піаніно, мені вчителька казала так: «Коли ти не граєш день – не помічає ніхто, коли не граєш два – помічаєш ти, коли не граєш три – помічають всі». Це стосовно будь-якого професіоналізму. Тобто ми повинні постійно тренувати свої вміння і свої знання. Завжди.
Ви зараз торкнулися родової травми, так званих таких імпліцитних часток нашої душі, те, що передається генетично, і те, що колись досліджував Юнг – як працює поле. І якщо ми маємо таку імпліцитну пам’ять, то якщо провести аналогію із законами квантової фізики, ми спрямовуємо у простір певний посил, а простір нам якби його віддзеркалює – розбивається і дає нам дзеркало того, що ми насправді хочемо. І питання до того, як змінитися самим для того, щоб змінити стосунок простору з нами. Очевидно психотерапія – цеє велика наука в тому контексті. Доведені речі, що в контексті психотерапевтичних інтервенцій, опрацювання, змінюється геном людини. Моя клієнтка, яка дійсно є з дуже складної сім’ї, навіть не сім’ї, а родини, там такі родові нашарування, дуже глибокі травми, і вона каже: «То якщо я буду отак до Вас ходити, то на моїх дітей це вже не передасться?» Я кажу: «Буду надіятись, що ні». Тобто в контексті психотерапії ми змінюємось самі і змінюється геном. Тобто наше внутрішнє, інтрапсихічне, ті переживання, внутрішні наші страждання, дефіцити, ну принаймні в тому об’ємному контексті, в якому прийшли до нас, переходити вже не повинні.
Р. К.: Тут я хотів би окремо попросити Вас, щоб Ви підкреслили цей момент. Вже кілька програм «Український вимір», буквально недавніх, було присвячено тому, що сьогодні треба дуже ретельно підходити до відновлення власних ресурсів – психологічних, психічних, енергетичних, матеріальних – яких завгодно, тому, що ми зобов’язані вистояти. І друге: ми часто говоримо про паніку, про панічні настрої, які навмисне ширяться суспільством, «вкиданнями» через медіа, через соціальні мережі. Можливо відповідальність за дітей мала б якось витвережувати людей і не давати їм права впадати в паніку?
Г. К.: Знаєте, я Вам хочу сказати, є дуже багато моментів, я говорю не як політик, я говорю як психотерапевт в цій ситуації, потрібно дати собі звіт. Ми всі є в гострих переживаннях. Всі. Хтось більше, хтось менше, невідомо, хто більше – той, хто є всередині подій, і він діє, чи той, хто спостерігає.
Р. К.: Це як от казали, що на Майдані не так страшно, як при моніторі комп’ютера.
Г. К.: Абсолютно. По Скнилівській катастрофі знову ж таки в нас була статистика: більш гострі дефіцити отримали не ті люди, які були безпосередньо в центрі подій, а ті, які 15-20 раз на день дивилися телебачення, яке постійно крутило цю катастрофу. Тих звернень між іншим було більше, і госпіталізацій було більше…
Р. К.: Навіть госпіталізацій?
Г. К.: Так, так. …ніж тих, хто був безпосередньо там. Це таких дуже цікавий феномен, з яким ми зустрілися, тому, якщо говорити про переживання – ми маємо дуже потужні мас-медіа, тому в гострих переживаннях ми є всі. І, відповідно, наше бачення ситуації має дуже великий зсув. Тому що ми є в гострих власних емоційних переживаннях.
Р. К.: Ну і ще з поправкою на те, що наші медіа часто фільтрують матеріал в бік більш гострої інформації.
Г. К.: Абсолютно. І винуватити тут теж не можна і журналістів теж, тому що вони теж в гострих переживаннях. Вони теж мають свій кут, який є більш суб’єктивний в бік загострення емоцій в цілому, тому що вони теж щось відпрацьовують. Це як гра у дітей: щось ми передаємо іншим, значить того в нас стало менше. Коли ми маємо такі гострі переживання, то ми ділимось такими гострими переживаннями з цілим народом – нам переживати стає менше.
Р. К.: В моїй програмі вперше роблять психологічний аналіз роботи журналіста. Це дуже цікаво, до речі.
Г. К.: Знову ж таки кажу, це може бути моя невірна думка. Коли нам тяжко, ми хочемо поділитися гостротою власних переживань. Якщо є з ким, а якщо є така велика аудиторія, то, очевидно, людям стає легше. Ну давайте будемо думати про те, що вони насправді мають дуже великі переживання. Тому ми можемо критично ставитись до того, але ми можемо так само віддати частку їхніх репортажів і того, що ми бачимо, і на їхнє світосприйняття і стосунок з собою.
Р. К.: Ну або на світосприйняття менеджменту, редакторів…
Г. К.: Ну, але вони теж в травмі…
Р. К.: Знову виникає думка про ланцюгові реакції і про місце, де їх треба розривати. Де?
Г. К.: Можна сказати де, але чи воно станеться?
Р. К.: Ну… принаймні теоретично…
Г. К.: Ну точно інформації для людей такої травматичної потрібно давати менше. Це безумовно. Це не покращує кількість ресурсів у людей. А тил повинен бути сильний. Тому що будь-який край живе тилом. Той хто бореться – живе сім’єю. Чоловік, який працює – живе ресурсом свого гнізда. І він має бажання прийти і побачити, що гніздо наповнене любов’ю. Якщо гніздо виснажене, то в нього немає ресурсу йти і боротися за своє гніздо. Закон працює. Якщо виснажувати емоційно тим, то не буде ресурсу. Тому що поле працює, ми енергетично передаємо теж свій ресурс. Тек є. А як простір буде з тим давати собі раду – не знаю.
Р. К.: Ну тут згадується оце гасло, яке я прочитав сьогодні на фасаді Українського Католицького Університету: «Візьми і зроби!». Мені здається, що персональна відповідальність сьогодні як ніколи повинна бути актуальною. І тут, до речі, щодо персональної відповідальності: я дивився (от до речі це, здається, Ваш був текст) про Я-концепцію психолога і психотерапевта і, вочевидь, це не було абсолютним відкриттям, але якось в той момент загострилося моє розуміння, що психолог, психотерапевт – це така людина, яка всю свою систему аж до фізіології, психології, знань, енергетики, – використовує як інструмент роботи. Не хочу нікого образити, але я знаю багатьох людей, які йшли здобувати психологічну освіту, щоб якось полікувати свої власні «заморочки». Не у всіх вийшло. Які критерії я можу застосувати, коли шукаю для себе психолога чи психотерапевта, щоб я був не те що впевненим, але хоча б якусь дещицю цієї впевненості мав, що я не отримаю перенесення проблем психотерапевта на мене, а все-таки отримаю терапію. Які є критерії?
Г. К.: Напевно так, як в лікаря – є«сарафанне радіо».
Р. К.: Все так просто?
Г. К.: Все просто. Так само, як вчителя. Так само, як лікаря. Ми працюємо в сфері людина-людина. Жодна реклама знань не додала. Жодний PRзнань теж нікому не додав. Те, що багато хто йде вчитися на психологію, щоб вирішити своє проблеми – так, тому що багато студентів були моїми клієнтами. І коли я їх питала: «Нащо ви йшли на психологію?» – «А от щоб собі з тим дати раду.» То я кажу: «Але ж ніхто не вступає в медичний інститут, щоб допомогти вилікувати запалення легенів, а йде до фахівця.» Стосовно психології чомусь існує така думка. Мало того, коли до мене приходять клієнти, і кажуть: «Що мені почитати?», то я кажу: «Нічого». Чому? Тому що ті знання посилюють захисти. Тому що читає людина не те, що треба і не все розуміє. Візьміть будь-ласка посібник з хірургії, почитайте, що вам треба різати і як треба різати, після того підіть до хірурга…
Р. К.: То це буде… це буде кошмар.
Г. К.: І коли я приходжу до будь-якого фахівця, вони кажуть: «Як ви хочете зробити?», навіть майстер приходить стосовно ремонту квартири і питає: «Як ви хочете?», я кажу: «Ви фахівець – як ви порадите?». Тому що точно тих всіх нюансів я не знаю. Як ви бачите?
Р. К.: Ну але треба тут щоб порядний фахівець був, щоб порадив те, як годиться, а не те, як йому там простіше…
Г. К.: Сарафанне радіо.
Р. К.: І от щодо самоосвіти, ви вже частково випередили моє запитання тим, що «многаязнанияумножаютскорби», як казали православні отці. З іншого боку, сьогодні батьки часто кажуть: «Слухай, діти ставлять запитання, на які я не маю сил і можливостей відповісти», і я сам, наприклад, ні в чому не впевнений, споглядаючи політичну ситуацію, бачачи суперечливу інформацію стосовно війни на різних каналах. А діти ж допитуються, їм же треба остаточну й абсолютну відповідь, принаймні доти, доки вони бачать батьків, як джерело якогось такого абсолютного знання в ранньому віці.
Г. К.: Знання і безпеки.
Р. К.: І, що важливо, безпеки. Що робити, коли сам не маєш відповідей?
Г. К.: Безпеку дати. Дуже просто: дитина потребує, задає питання, частина питань дитини – це питання пізнавального плану, тому що всі ми хочемо заповнити свої файлики. Це є особливість взагалі усього живого, тому що це допомагає адаптуватися у просторі. Друга частина питань стосується безпеки. Пізнання стосуються того, наприклад – а чому? В кожному віці є своє «чому». Ми доростаємо до якогось віку і задаємо своє «чому», ми не перестаємо бути «чомучками», в нормі, тому що спочатку ми добуваємо знання, а потім, якщо ми якісь знання добули, ми хочемо пізнання, і це пізнання триває усе наше життя. Ми вже тоді пізнаємо, маючи якусь базу знань, ми вже пізнаємо цей світ. Дитина не пізнає, не осмислює, вона наразі дізнається. У неї є море питань, щоб адаптуватися у цьому світі та дати собі відповіді на якісь питання і безпечно себе у тому світі почувати. Тому питання в першу чергу стосуються безпеки. І дуже важливо розуміти, що дітям потрібно дати цю безпеку. На рівні сім’ї ми не можемо закрити дітей від того, що відбувається за тисячу кілометрів, правда? Не можемо. Кожен день може щось відбутися, кожна людина потребує безпеки, це базова потреба, одна з таких небагатьох базових потреб, потреба у безпеці. Є безпека – далі йде розвиток. Нема безпеки – гальмується розвиток і людини, і суспільства в цілому. Це було, є і буде.
І коли ми говоримо про дитину, то я хочу сказати… от стосовно того, що я розказую студентам. Після Другої світової війни ріст психотерапії був досить великий, бо було багато матеріалу не тільки для військових лікарів, а й для психотерапевтів теж. І в Англії було проведено дуже цікаве дослідження. Вони мали дві групи дітей, розділивши їх на тих, хто пережив бомбардування, тобто були в епіцентрі бомбардувань, але були з матерями, просто під бомбами. А друга частина дітей – то були діти, яких відділили від матерів та вивезли за 20-30 кілометрів, вони тільки здалеку чули відголос. Вони були в безпечній зоні, але без мам. І от що найцікавіше, посттравматичний стресовий розлад дістали у більшій мірі ті діти, які були далі, але без мами, аніж ті, які були під бомбами, але з мамою. Тобто, для дитини мама – це гарант безпеки. Якщо дитина є з мамою, вона не боїться нічого. Якщо вона є відірвана – все. До певного віку вона не має ресурсу безпеки в собі, а ресурс безпеки в собі – це теж первинний ресурс з мамою. Була безпека в хаті з мамою, вдома – тоді ми світ сприймаємо як джерело безпеки. Це абсолютно внутрішнє.
Р. К.: Іншими словами, якщо ми не знаємо, що дати дитині, щоб їй було добре, їй передусім треба дати себе. Виявляється, як все начебто просто, але й насправді складно, кожен це знає по своєму власному життю. Я дуже вдячний вам за сьогоднішню розмову.
Г. К.: Будь ласка.
Р. К.: Я скажу ще раз вам, шановні слухачі, що в сьогоднішній програмі «Український вимір» ми спілкувалися із завідувачем кафедри психології Українського католицького університету, кандидатом психологічних наук, головою Українського інституту дитячо-юнацької психотерапії та психологічного консультування пані Галиною Католик.

FacebookTwitterGoogle+Share