Преса

FacebookTwitterGoogle+Share

РОМАН КОЛЯДА: «ДО ВИХОДУ ДРУГОГО АЛЬБОМУ ГОТУВАВСЯ ВПРОДОВЖ ЖИТТЯ…»
Лілія БОНДАРЧУК, Журнал “Джаз”, №3 (19), 2009

Другий альбом музикант (а також поет, журналіст радіо «Ера-FМ») Роман Коля¬да назвав французьким… На обкладинці ж зазначено: «Танець любові та розлуки». Презен¬тація відбулася 26 квітня цього року в Будинку актора.

Роман поціновує імпровізацію, проте не приховує свого здивування, коли його музику називають джазовою. Його твори унікальні вже тільки через те, що він ніколи не віддає їх паперовим аркушам: почувши «пахощі» нової мелодії, починає «вгравати» їх у свої руки. Музику цього непересічного творця неможливо прочитати — здається, вона народжується передусім для того, щоб нею дихали, всотували її ніжність.

Про «особливості створення альбому № 2» і творчості як такої розповідає автор «Погляду в небо» (перший альбом музиканта) І «Танцю любові та розлуки» Роман Коляда.

— Романе, в анотації другого альбому зазначено:«Грудень 2008 — квітень 2009». П’ять місяців — це багато чи мало для створення, сказати б, чергового звіту? Як почуваєтеся під час записів?
— До виходу другого альбому (до речі, як і першо¬го) готувався впродовж всього життя. З грудня до квітня тривала студійна та виробнича стадії. Дякую за цей альбом передусім Богові. Без Нього не було б ні світу, ні ме¬не, ні музики. Так, світські закони вимагають від сучас¬них «деміургів» окреслення їхніх авторських прав, утім, особисто я почуваюся посередником між Небом і музи¬кою, а не автором. Як столяр, який повинен опікувати¬ся гостротою свого долота, намагаюся дбати про вправність пальців і тверезість розуму — мушу бути гото¬вим транслювати ті мелодії, які до мене приходять. Я — інструмент.
Коли музиканта надихає муза, він — творець, а не інструмент. Муза Романа Коляди — його дружина Галина…
- «Галина» — так я назвав одну з мелодій нового альбому, хоча написав її 1997 року — ще за 11 років до ви-ходу «Погляду в небо». Так, це присвята моїй дружині, якій я надзвичайно вдячний за те, що вона мене нади¬хає, терпить мою «побутову своєрідність» і скеровує віддавати людям ту музику, яку граю.
- Ваша музика, особливо другого альбому, надзви¬чайно жіночна: в ній помітна якась незбагненна жіноча зрілість, душевність, лагідність. Чи не дорікають вам цим?
- Нещодавно слухав одного мудрого проповідни¬ка… Він говорив: «Духовні геноми людей різняться залеж¬но від статі. Головною жіночою ознакою людського гено¬му є вірність, чоловічою — відповідальність». Сподіваюся, шо в буденному житті, заробляючи гроші й дбаючи про дітей, дружину, дім, я реалізую свою відповідальність, а в музиці, яка все життя звучить у мені, — вірність тим обра¬зам, що їх вона приносить у мою душу.
Дедалі частіше мене запитують, мовляв, чому «Та¬нець любові та розлуки»? Таку назву запропонував про¬дюсер Василь Дорощук, з яким ми працюємо вже не один рік. Василь Карпович узагалі ніколи нічого не нав’язує, проте його пропозиції практично завжди зна¬ходять відгук у моїй душі. Так ми разом придумали назви кількох композицій: «Танець любові та розлуки», «Ніжний смуток», «Катарсис».
- П’єса «Катарсис» — наймісткіша, порівняно з іншими: по-перше, триває понад сім хвилин, по-друге, до її виконання ви залучили колег-музикантів (Олексій Смірнов – флейта, саксофон; Сергій Рибалкін — гітара; Віктор Крисько — скрипка).
- Ця мелодія народилася випадково: під час репетиції з Олексієм Смирновим. Зігравши її на концерті, ми в неї закохалися. Партії гітари й скрипки народилися вже під час студійного процесу. Тоді ми досхочу «напра¬цювалися ножицями», позаяк спершу окремо «награли» чимало гітари, саксофону, скрипки і флейти.
Загалом концертна версія цієї п’єси може тривати навіть довше, ніж студійна, бо під час концерту солісти мають більше можливостей для висловлювання.
— Кінематографічний підхід (монтажні роботи) ви застосовували вперше?
- Так, оскільки альбом «Погляд в небо» – це со¬льне фортепіано, і тоді ми добивалися цілісних вдалих дублів, майже нічого не різалося й не клеїлося.
Більшість п’єс «Танцю…» записана з першого дубля (маю на увазі передусім фортепіанний матеріал). Єдина композиція, яку під час роботи в студії я відклав насамкінець, — «Небо над островом St. Неlеnа». Проте і її потім зіграв з першого ж разу. Іноді цікавляться, кому я присвятив цей твір? Якось журналістка Олена Сухорукова брала в мене інтерв’ю, а наступного дня, згадуючи спілкування з нею, я почув нову мелодію й усвідомив, що вона прийшла завдяки Олені, тому в анотації зазна¬чив її ім’я.
Поза тим, слухачі не раз зауважували, що моя му¬зика кінематографічна, однак я не домагаюся сформува¬ти таку її чесноту зумисне.
-А п’єсу «Після кохання» присвятили Моніці Белуччі…
- Мене вразила французька стрічка «Квартира», в якій Моніка грає разом із Венсаном Касселем і ще цілим товариством класних акторів. Вона створила надзвичайно зворушливий, навіть трагічний образ, вона і її героїня мене приголомшили. Після титрів я сів за синтезатор і зіграв п’єсу… Вона фактично одразу зазвучала в тому вигляді, в якому нині представлена в альбомі.
- Мало хто з колег-музикантів і шанувальників вашої музики знає, що ви не пишете нот своїх творів…
- Так, я оминаю спілкування з папером: почувши чи «відчувши» мелодію, одразу сідаю за інструмент. Тре¬ба визнати, через це під час запису «Танцю…» я потрапив у власноруч створену пастку. Кілька років тому, протягом однієї ночі, я записав, так би мовити, перший не¬офіційний альбом — «Trinity». То була чиста імпровізація. Василь Карпович, переконав мене в тому, що дві компо¬зиції з цієї «збірки» («Початок нескінченного» і «Відлун¬ня вічного») варто перенести в «Танець…». Я був ошеле¬шений: «Повторити імпровізацію?!». Не скажу, що мені вдалося повторити себе, тішить інше – я вдруге поцілив у те смислове поле, в якому одного разу побував.
-Зазвичай ви працюєте із синтезатором і тільки під час концертів і записів сідаєте за фортепіано, чи не так?
-Не зовсім, мої домашні інструменти — синтеза¬тор «КОRG» та піаніно Україна 50-х років минулого століття. Стоять у різних кімнатах і що ближче під рука¬ми за те й сідаю, коли «находить». Оскільки «находить» у різний час, то «KORG» стоїть просто біля ліжка. А під час запису «Танцю…» ми знову скористалися роялем студії «АркадіА»: це стара, але хороша «Естонія». Так, ми з продюсером намагалися для другого альбому знайти кращий рояль, проте дійшли висновку, що впізнаваність звуку, задекларованого в першому, важливіша.
Не так давно я «освоїв» новий інструмент — мело¬дику, її акордеоноподібний звук, по суті, визначив французький характер другого альбому. Василь Карпо¬вич наполіг на тому, щоб французький акцент був голо¬вним у «Танці любові та розлуки».
- Утім, на презентації 26 квітня під час виконання «Вечора перед зустріччю» і «Самотності в Парижі», де в записі звучить мелодика, ви скористалися майстерністю баяніста, чи не так?
-Так, на презентацію ми запросили баяніста Во¬лодимира Куриленка. За щасливим збігом він у квітні перебував в Україні (Володимир багато працює в Гол¬ландії). Поєднання фортепіано і баяна може когось збентежити. Не приховуватиму, я сам, споглядаючи фо¬то з концерту, продовжую дивуватися. Однак яке це зву¬чання! Випереджаючи ваше запитання, мовляв: «А хто йому написав ноти?», скажу, що під час концерту Воло¬димир грав, вивчивши запис на диску, фактично імпровізував. До речі, як і ті музиканти, з якими ми за¬писали п’єсу «Катарсис»: кожен намагався відчути настрій мого твору й за допомогою свого інструмента відтінити його.
- До створення другого альбому ви долучили й художника…
Фантастичним подарунком долі вважаю співпрацю з Вадимом Найдюком. Його картина з Ейфелевою вежею і парою закоханих — ідеальне живописне доповнення мого «музичного звіту № 2». Дівчина з фо¬тоапаратом, зображена художником, бентежить серця багатьох… До речі, і «спіраль» під диском, і «наплив» на форзаці — усе це фрагменти живописних робіт Вадима. Спершу ми намагалися втиснути картинку в тра¬диційний квадрат, однак збагнули, що матеріал диктує свою форму. Саме робота Вадима Найдюка й спрямува¬ла нас до формату для «подарун¬кового» варіанту, так завного «Спешиал едішн» який мож¬на буде придбати тільки на концертах. Буде й звичний, «бюджетний» пластик, який продаватиметься у мережах розповсюджувачів.
—Наклад другого альбому?
- Як потужність двигуна у Ролс-Ройса, «достатній». «Погляд в небо» став найпродаванішим ук¬раїнським інструментальним альбомом, «Танець…», сподіваюсь, буде не менш затребуваний.
-Чия оцінка вже стала для вас одкровенням ?
-Надзвичайно ціную увагу Олексія Когана. Він написав анотацію до мого першого альбому, а, дізнав¬шись про вихід другого, переслухав «усе від першої до останньої ноти» (його слова), зателефонував і щиро привітав з хорошою роботою, а ще коротенько про¬аналізував мало не кожну композицію.
Попри те, що я не зараховую себе до джазових му¬зикантів, стосунки зі світом джазу підтримую. Кілька композицій із «Танцю…» виконав на фестивалі «Зимові зустрічі пам’яті Євгена Дергунова» (організатори прово¬дять фестиваль на базі Школи джазового та естрадного мистецтв). Одразу після виступу до мене підійшли джа¬зові музиканти, серед яких був і акордеоніст Костянтин Стрєльченко, висловлюючи своє захоплення почутим.
—Які зали, на ваш погляд, ідеальні для концертів?
- Свою музику вважаю камерною, тому, напри¬клад, зал Будинку актора (180 місць) для мене практично ідеальний. Восени на його сцені планую зіграти ще один концерт. Тоді ж, сподіваюсь, відбудеться невелич¬кий тур заходом України, хотів би завітати й до вже рідного Харкова. На мій сайт час від часу «заходять» шанувальники фортепіанної музики з української діаспори в Америці й Канаді. Тож, можливо, географія концертів розшириться…
—Якось ви сказали: «Вважаю, що від божевілля ря¬тує тільки почуття гумору та віра в кращі риси людей (якщо ця віра одягнена в бронежилет)». Не змінили своїх поглядів?
—Оскільки я ще не весь свій ідеалізм розгубив, то, які раніше, бачу в людях передусім найкращі риси. Втім, мене не оминають розчарування. З одного боку, ідеалізм і наївність — це те, над чим сучасне суспільство кепкує, а з другого — музикант (особливо той, який головними вважає творчі інтереси, а не комерційні), не маючи наївності, не подарує людям щось воістину справжнє. Безпосередність відчуттів, незаплямованість сприйнят¬тя світу і людей — першочергові чесноти митця. Тішуся надією, що, бодай зрідка, мені вдається зберігати не ска¬ламученими ті озерця душі, з яких народжується моя му¬зика. Однак, правильним є і зворотне: допоки в мені звучить така музика, допоки люди їй вірять, доти в моїй душі залишаються чисті джерела.

Роман Коляда: «Кожен славить Творця у свій спосіб»

Роман Коляда: «Кожен славить Творця у свій спосіб». Фото з сайту Романа Коляди http://www.kolyada.org.ua/ Що таке справжня творчість і яке мистецтво є у своїй сутності християнським? Як не заразитися духом обивательщини і не загубити самого себе в апостасійному світі? Відповіді на ці та інші важливі й актуальні запитання шукає в своїх передачах заступник головного редактора «Радіо-Ера FМ», автор і ведучий програми «Не останній день» Роман Коляда. Музикознавець, композитор і піаніст, поет і журналіст, сім’янин і православний християнин, відзначений кількома церковними нагородами, він охоче дав відповіді на поставлені нами запитання.

– Романе Вікторовичу, не так давно вийшов у світ компакт-диск з Вашими авторськими фортепіанними композиціями. Напевно, не випадково йому була дана назва «Погляд в небо». Чи не свідчить вона про те, що у Ваших творах за допомогою музичних засобів виражаються не лише стан душі автора, але й якісь філософські чи навіть релігійні інтонації?

– Я колись сформулював для себе принцип, що я не ідеологізую свою творчість спеціально, не підводжу під неї якоїсь релігійної-енергетичної-філософської-тощо основи, але водночас свідомий того, що результати цієї творчості випромінюють у світ мій світогляд, а отже я відповідальний за те, що саме вони випромінюють. Хтось хоче почути в моїй музиці просто красиві мелодії – добре, хтось захоче закривши очі, уявляти чи «бачити» якісь картини – на здоров’я… Втім, якщо питання сформульовано саме так, як сформульовано… «Погляд в небо» – це, водночас, і поетичний образ і назва-дороговказ. Тому, якщо хтось сприйме це як молитву, написану для фортепіано соло – буду радий. Розумію, що православна традиція більш ніж стримано ставиться до інструментальної музики, як до виразника молитовного стану, саме через неоднозначність, невербальність музичної інтонації, та кожен славить Творця у свій спосіб.

– Чи розділяєте ви думку (скажімо, Петра Мамонова) про те, що справжня творчість, яка несе в собі позитивний християнський заряд, є не продуктом роздумів на тему: «чого б мені такого християнського створити?», а органічним, нерідко навіть несвідомим, витоком людського духу, який досягнув певної міри богоподібності через невпинний аскетичний і моральний труд над собою?

– Якщо коротко, то згоден абсолютно. «Чого б мені такого християнського створити?» – це найімовірніший шлях до фарисейства у мистецтві (за, можливо, рідкісними винятками). Більше того, я цілком припускаю можливість нехай і коротких, але осяянь і у не надто аскетичних персонажів. Тут, на мою думку працює принцип маятника. Якщо частка світла у душі все ще досить потужна і людина, попри все, посеред свого буремного грішного життя, продовжує ще чути тихий внутрішній голос, то осяяння можливе, і якщо це людина творча – осяяння це може принести несподівано світлий, з «позитивним християнським зарядом» твір.

– Цього літа у Луцьку відбувся міжнародний музичний фестиваль «Стравінський і Україна», присвячений річниці з дня народження композитора. В зв’язку з цим хотілося б запитати у Романа Коляди, як у автора дипломної роботи, що називалася «Симфонія псалмів І.Ф.Стравінського як образ храму і храмового дійства», що Ви можете сказати про вплив релігії на творчість славнозвісного композитора? Чи може проста людина немузикознавець віднайти ключ до розуміння музичних і в той же час сакральних образів у музиці Стравінського та й до розуміння його творчості взагалі?

– Ну, по-перше, відомий випадок чудодійного зцілення Ігоря Стравінського біля ікони десь в Європі, коли у нього перед концертом (а він концертував як піаніст) рознесло наривом пальця. По-друге, відомо, що Стравінський починав свій день з молитви, хоча як всякий нормальний митець він цю молитву склав сам на базі з однієї з вранішніх молитов (якщо я нічого не плутаю, не зміг знайти першоджерело). По-третє, композитор який написав «Симфонію псалмів», «Месу», «Реквієм»… він був богошукачем. Він постійно шукав засобів вираження свого відчуття вселенської гармонії, а відтак – Бога, у музиці. Музикознавець – не музикознавець… Я ж не написав роботу по «Симфонії», а потім захопився цією музикою. Музикознавство допомогло мені на дещицю наблизитися до розуміння, чому саме ця музика справила на мене таке шалене враження з першого ж прослуховування. Музикознавча інтерпретація – це продовження музичного тексту вербальним більше, ніж ключ до його розуміння. Такий благодатний матеріал, як «симфонія псалмів» дав мені змогу побудувати концепцію, у якій проведено аналогію між структурою цього твору і структурою денного богослужебного кола, структурою храму у його членуванні по вертикалі і по горизонталі; побудова перших кількадесяти тактів «Симфонії» уподібнена мною до структури оповіді про сім днів творіння і т.д. Я більш ніж впевнений, що Стравінський не закладав всього цього спеціально у свою музику, але якщо я зміг там все це прочитати – то він геніально інтуїтивно відчував все це і транслював безпосередньо у нотний текст. Крім того, Стравінський у своїй творчості синтезував у єдине ціле символіку і православної, і католицької церкви. Жан Кокто сказав про Стравінського: “Хіба це не диво: гроза, вкрай стурбована досконалістю кривої, яку накреслить прилад, що її реєструє? Східний романтизм, що працює на західний раціоналізм”. Цю музику треба просто чути. Якщо немає вух, щоб чути – жодна музикознавча інтерпретація, як і жодна проповідь, не стане чимось більшим, ніж цікаво скомпонованим набором слів.

– Чи відкрили Ви для себе якісь нові й раніше невідомі Вам духовні реалії під час написання дипломної роботи, знайомлячись з працями християнських, зокрема православних мислителів?

– До початку роботи над дипломом я слабко собі уявляв, скажімо, навіщо в церкві ладан, чому церква так перейнята естетичною стороною богослужіння, чому храм виглядає саме так, а не інакше, чому під час богослужіння читаються одні псалми, а не інші… Скажу тільки, що моє воцерковлення сталося пізніше, ніж була написана ця робота, тому можна вважати, що вона сприяла цьому процесу загалом.

– Сьогодні православних місіонерів можна побачити на рок-концертах. Нещодавно ігумен Сергій (Рибко) відкрив у всесвітній мережі новий місіонерський проект під назвою «Неформал». В середовищі таких місіонерів вважається, що «ніяка музика у світі не відображує так драму життя, одвічну боротьбу добра і зла на лиці землі, як рок» і що неформальна молодь є найбільш благодатним грунтом для проповіді православ’я. Чи поділяєте Ви такі переконання?

– Неформальна молодь сьогодні надто різнорідний матеріал, щоб робити щодо неї якісь узагальнення. Якщо звузити поле зору конкретно до слухачів рок-музики. Ну, я не знаю, все одно досить широке поле виходить. В цілому можна з цим погодитися, принаймні мені імпонує вже те, що Церкву, бодай в особі такий місіонерів-неформалів не відлякує саме звучання рок-музики, сам факт наявності у світі «патлатих і неголених» молодих людей з гітарами в руках.

– Ви якось зауважили, що «культурний, чи то пак антикультурний ширвжиток – безперечне зло» і що «тяжчого злочину проти людини», ніж те коли її «привчають до рожевенької і тепленької кашки і спонукають думати, що це – все… складно придумати». Як боротися з цим явищем? І що саме є полем цієї боротьби: міністерство культури, ЗМІ, релігійні організації тощо чи лишень наші власні серця і голови?

– ЗМІ, особливо телебачення – це не поле боротьби, це інструмент для втовкмачування в голову вигідного комусь лайна. Через те, не треба голову під цей молот підставляти, або скористайтесь каскою своїх власних переконань, перш ніж вмикати телевізор, наприклад. Міністерство культури? При чому тут воно. Василя Вовкуна, теперішнього міністра, я дуже поважаю, він намагається сьогодні щось робити, але передовсім, кожен сам собі має бути міністром культури. Якщо ви вважаєте себе унітазом – дивіться більше телевізор. Може у перервах між рекламами щось і побачите. Хоча, якщо хто любить футбол, чи формулу 1, то тут ще так-сяк. Бачте, для мене мама, яка палить біля дитини і мама, яка садовить дитину перед телевізором на пів-дня, обидві ці мами чинять однаковий злочин. Краще придбати програвач дисків і збирати власну колекцію хорошого кіно, музики, книг і дивитися, слухати, читати. Добре, якщо є кому зорієнтувати у виборі. Освічений друг, духівник, батьки, або навпаки, дорослі діти. Якщо ви сам – вмикайте на повну потужність інтуїцію.

– Чи погоджуєтеся Ви з твердженням про те, що є всі підстави говорити про світ ХХІ століття і про наше сьогодення як про постхристиянський період історії людства? Чи можна сподіватися, що принаймні в Україні православне християнство поверне собі колишню силу і славу та стане тією силою, яка об’єднає розпорошений український народ і поведе його у справді перспективне та світле майбутнє? І чи не помиляються ті, хто стверджує, що нинішні неоязичництво і тотальний світоглядний плюралізм є явищами незворотніми і є одними з останніх хвиль процесу, який називають «таємницею беззаконня»?

– Я хотів би бути оптимістом…

– Кілька слів побажання сучасному українцю (чи українці).

– Викиньте, або, хоча б, вимкніть на тривалий час телевізор, сходіть до церкви, побалакайте з дитиною, подивіться в небо, посміхніться врешті-решт. На Волині колись випускали найкращі у Радянському Союзі всюдиходи ЛуАЗ. Вони вигрібалися з будь-якого лайна. Чого і вам бажаю.

“Караванщик с роялем”
Марианна Варшавская, «24» 20 вересня 2008 року

Роман Коляда: «Всотую музику, а не пришпилюю її до паперу»
Лілія БОНДАРЧУК, «Україна молода» 2 вересня 2008 року

Киевлянин стал композитором, полюбив женщину старше его на 16 лет
Елена Сухорукова, «Сегодня» 23 червня 2008

«Право на мгновение». Импровизации под куполом планетария

Лариса Салимонович, Новый день 11 лютого 2008

«Малюнки» на клавішах
Ольга Приндюк, «День» 29 вересня 2006 року

FacebookTwitterGoogle+Share

Напишіть відгук